Людина століття, конструктор від Бога – так про нього тепер пишуть його соратники. За кількістю найвищих нагород СРСР Микола Леонідович Духов входить до першої десятки. Три Золоті Зірки Героя Соціалістичної Праці, одна Ленінська та п’ять Державних премій, безліч орденів і медалей. М.Духов – доктор технічних наук, член-кореспондент АН СРСР, один з небагатьох генерал-лейтенантів інженерно-технічної служби в країні.
Хто ж такий М.Духов – легенда, герой і при цьому людина, яка з 1948 року була закритою для суспільства?

 

М.Духов, нащадок давнього дворянського роду, народився 26 жовтня 1904 року в сім’ї фельдшера в селі Веприк Гадяцького повіту Полтавської губернії. Як свідчить двоюрідна сестра М.Духова Алла Кузнець, у дитинстві “Миколка пильно спостерігав за дідусем Віктором Полієвктовичем, коли той майстрував, і згодом у хлопчика з’явилася своя майстерня, в якій були витвори його рук – іграшки, машинки, різні пристрої. Дід Михайло казав Миколці: “Дивна ти дитина. Усі діти бігають, граються на вулиці, а ти завжди чимось заклопотаний, усе мізкуєш своєю дитячою голівкою”. А хлопчик відповідав: “Я, діду, хочу зробити щось велике. Мені вже не цікаво робити хлопцям дерев’яні гвинтівки”.
Микола Духов закінчив Гадяцьку чоловічу гімназію і з 1918 року розпочав трудову діяльність. Близькі і знайомі помітили потяг хлопця до техніки, наполегливість у досягненні поставленої мети та ще й обдарованість до музики та художнього слова. Усі розуміли, і в першу чергу він сам, що необхідно вчитися. 1926 року за направленням комсомолу Микола їде навчатися на робітфак при Харківському геодезичному інституті, після якого необхідно було продовжити навчання за фахом землеміра або геодезиста. Проте Миколу невпинно тягне до техніки. Допоміг визначитись з навчанням Олександр Полоцький, заступник наркома народної освіти, земляк. Завдяки його сприянню М.Духов почав навчатися в Ленінградському політехнічному інституті. В 1932 році він закінчив механічний факультет за фахом “Конструювання тракторів і автомобілів”. Отримав призначення на роботу на легендарний Кіровський завод в Ленінграді. Тут він працює над конструюванням технологічних прилаштувань для виготовлення деталей масового виробництва для трактора “Універсал”, створенням першого радянського легкового автомобіля Л-1, бере участь у виготовленні важкого підйомного крана. У 1936 році починає працювати в СКБ за напрямком танкобудівництва, а в 1938 році призначений начальником КБ серійних танків Т-28. За його провідної ролі була розроблена конструкція нового в СРСР важкого танка KB – Климент Ворошилов.
У 1940 році з’являється КВ-2 з 152-міліметровою гарматою. В цей час М.Духов працює над створенням системи складання та корекції конструкторської документації та вивченням законів серійного виробництва техніки. На початку Великої Вітчизняної війни його призначено головним конструктором танкового виробництва Челябінського тракторного заводу, де починається освоєння та випуск танків KB, а з 1942 року під керівництвом М.Духова Челябінський завод починає випуск танків Т-34.
У 1943 році М.Духов призначається головним конструктором танкового виробництва евакуйованого на Урал Кіровського заводу, і цього ж року завод починає випуск нового важкого танка “ІС” (Іосиф Сталін). Його називали танком прориву. Під керівництвом Духова заводом були поставлені на серійне виробництво модифікації танка KB – КВ-8, КВ-8с, самохідні броньовані артилерійські установки СУ-152, КВ-85, танки ІС, ІС-1, ІС-2. У 1944 році було створено новий важкий танк ІС-3, який називали танком перемоги. Цього ж року М.Духов був обраний завідувачем кафедри танків Челябінського механіко-машинобудівного інституту, який згодом став Південно-Уральським державним університетом.
У 1945 році за видатні заслуги у створенні танків та самохідних артилерійських установок М.Духову присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці та військове звання генерал-майора інженерно-танкової служби. На військовому обліку до цього він значився як рядовий.
Якщо в роки війни М.Духова знали головним чином у Челябінську, то відтепер до нього прийшла всесоюзна слава. Про нього пишуть центральні газети, журнали “Огонёк”, “Техника молодёжи”. І хоч йому йшов уже сорок другий рік, як конструктор він був досить молодим, з інженерним стажем всього 13 років. 1947 рік був останнім роком його діяльності в танковій галузі – на посаді головного інженера Кіровського заводу на Уралі.

6 серпня 1945 року США продемонстрували свою військову силу, скинувши на японське місто Хіросиму першу атомну бомбу, 9 серпня друга американська бомба впала на місто Нагасакі.
Уже 20 серпня 1945 року для керівництва атомним проектом в СРСР було створено спеціальний комітет з надзвичайними повноваженнями на чолі з Л. Берією. При комітеті почав працювати виконавчий орган – Перше головне управління (ПГУ), яке отримало у своє розпорядження численні підприємства та цілі відомства. Директива Сталіна зобов’язувала ПГУ забезпечити створення в СРСР атомної бомби.
У процесі роботи ПГУ виникло безліч складнощів, насамперед необхідність врегулювання діяльності різних відомств, крім того в СРСР була відсутня єдина нормативна база на виконання креслень. Потрібна була людина, яка навела б лад у цьому питанні і створила насамперед єдину систему у складанні конструкторської документації в цій та суміжних галузях. Такою людиною, на думку керівників атомного проекту, мав стати М.Духов, який свого часу створив нормативну базу в креслярській справі великого танкового господарства країни, що в результаті значно полегшило освоєння та випуск танкової продукції на різних заводах країни. Зокрема, як зазначав Юлій Харитон – керівник КБ-11, на яке було покладене завдання знайти інженерне рішення створення атомної бомби, “...про кращого помічника ніж Духов не можна було навіть мріяти. Він справжній, від природи, конструктор. Микола Леонідович взагалі був дуже талановитою, дуже обдарованою людиною в багатьох галузях науки, техніки, мистецтва. Мені здається, він був би, наприклад, і великим музикантом, і художником… Але він ніколи не міг бути ні одним, ні другим, ні третім, тому що просто не міг не бути конструктором – його конструкторська геніальність вроджена”.
У 1948 році Радою Міністрів СРСР М.Духова призначено заступником Головного конструктора, керівником науково-конструкторського сектора одного з найбільш засекречених у країні науково-дослідних інститутів, який займався створенням атомної бомби. Микола Леонідович стає недоступним навіть для тих, з ким тісно співпрацював донедавна. Нове коло завдань та інше оточення чекало на нього: фізики І.Курчатов, Я.Зельдович, Ю.Харитон, а згодом ракетники С.Корольов, М.Янгель та інші.
Тепер його досвід знадобився у новій справі – створенні атомної зброї. З притаманною для себе наполегливістю М.Духов починає вивчати нову справу і стає в ній провідним спеціалістом. Під керівництвом М.Духова розробляється конструкція самого ядерного заряду, джерела нейтронного ініціювання ланцюгової реакції (нейтронні запали для вибуху) і стендова апаратура для тестування функцій як складових частин, так і всієї бомби.
21 серпня 1949 року спеціальний потяг доставив на Семипалатинський полігон плутонієвий заряд і чотири нейтронні запали. Випробування було призначено на ранок 29 серпня. В ніч перед випробуванням конструктори разом з М.Духовим провели остаточне складання заряду і до 6-ї години ранку його було піднято на випробну вежу та підключено до підривної схеми. Рівно о 7-й ранку 29 серпня 1949 року місцевість Семипалатинська осяяло сліпуче світло. Випробування першої атомної бомби в СРСР були успішно завершені. За участь у створенні атомної бомби М.Духову було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці (друга Золота Зірка “Серп і Молот”).

Після успішного проведення випробування першої атомної бомби в СРСР широким фронтом розпочались роботи, пов’язані з розробкою більш удосконалених і грізних зразків ядерної зброї, і конструкторський сектор, яким керував М.Духов, працював з повним навантаженням.
Невдовзі він очолив КБ-25, створене для виконання нових завдань на базі авіаційного заводу.
КБ-25 займалося розробкою принципово нової системи нейтронного ініціювання ядерного заряду – зовнішнього нейтронного ініціювання, тобто створення спеціального генератора нейтронів, який в точно заданий момент повинен послати імпульс нейтронів у критичну масу активної речовини заряду, внаслідок чого починався процес ланцюгової реакції, яка і призводила до ядерного вибуху.
КБ-25 розробляло конструкції нової спеціальної бойової частини, в яку входили заряд, генератор нейтронного зовнішнього ініціювання і прилади автоматики, крім того розроб¬лялось стендове обладнання для тестування бомби та її складових частин.
За розробку нової системи підриву і автоматики до неї М.Духов у 1954 році удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (третя Золота Зірка “Серп і Молот”) з присвоєнням звання генерал-лейтенанта інженерно-технічної служби.
Треба відмітити, що в США подібної системи не було. В руках М.Духова опинилася вся бомба – заряд, генератор і компоновка бомби. М.Духов став центральною фігурою у справі створення ядерної, а потім і водневої зброї. На той час постало завдання забезпечення ядерними зарядами всіх військових сил країни, і в подальшому М.Духов проводив активну діяльність у справі розробки бойових ядерних боєприпасів для всіх родів військ Радянського Союзу.

У 1957 році М.Духову присвоєно звання члена-кореспондента АН СРСР.
1963 року Рада Міністрів СРСР виносить особливу подяку тричі Герою Соціалістичної Праці, кавалеру багатьох нагород за інженерні досягнення.
Кількість високих звань та нагород не спричинила “зіркову хворобу”. М.Духов залишався скромною людиною в усіх життєвих питаннях.
Хвороба підкосила М.Духова в розквіті творчих сил. Із спогадів О.Бєлоносова, одного з колег Миколи Леонідовича (мовою оригіналу): “... Он быстро узнал о поставленном врачами диагнозе и, по-видимому, пытался выяснить причину заболевания. Так, в один из дней пребывания в больнице он напрямую позвонил мне в лабораторию (я был начальником этой лаборатории) и спросил, не могло ли заболевание быть связано с работой нейтронного генератора в лаборатории. Я ответил, что это абсолютно исключено, поскольку расстояние от генератора до его кабинета столь велико, что до него могут доходить нейтроны, не превышающие по уровню естественный фон. Он молча выслушал, попрощался и положил трубку. Это был мой последний разговор с Н.Духовым...”.
М.Духов помер 1 травня 1964 року і похований на Новодєвічевому кладовищі в Москві.

Іменем М.Духова названо вулицю та встановлено пам’ятник на його батьківщині в селі Веприк Полтавської області. Пам’ятник-бюст Миколі Леонідовичу встановлено у Всеросійському науково-дослідному інституті автоматики ім. М.Духова, створеному на базі КБ-25, яке очолював Микола Леонідович, а також у Південно-Уральському державному університеті.
Світла пам’ять про цю визначну людину живе серед людей, які особисто знали його, і додає наснаги молодим конструкторам.

 

М.Ільченко, проректор з
наукової роботи НТУУ “КПІ”
(Доповідь на  наукових читаннях з циклу “Видатні конструктори України”, присвячених 105-й річниці від дня народження М.Л.Духова. 8 грудня 2009 року )